Русскій корабль, іди нахуй!

Дещо зібрав себе докупи в емоційному плані. Треба щось писати, аби хоч якось здолати власну безпорадність та лють. Поки що буду фіксувати лише особистий досвід та спостереження, бо транслювати неперевірені новини у загальному інформаційному шумі сенсу не має.
Коли з новин та соцмереж стало зрозуміло що почалось, зателефонував матері в Україну. Заспокоїв як зміг, переконався, що усім забезпечена. Найцікавіше, що до цього вона вже розмовляла із двоюрідними сестрами з росії. Вперше я бачив, як у моєї помірно-проукраїнської мами реально підгоріло від тих “єто жє всьо скоро кончітса” та “оні унічтожают только базьі террорістов”. Співчуваю, та цілком поділяю її обурення, але разом з тим пишаюся, що вона тепер переконана бандерівка.

Того ж дня (24.02) поїхали родиною до Франкфурта на мітинг організований Асоціацією українців та Німецько-українською асоціацією бізнесу та науки. За люте обличчя та кремезну статуру мене одразу ж призначили поліцаєм наглядачем. Тож я патрулював ділянку навколо мітингу у пошуках руськоязичних мальчиків в трусиках. Розіп’яти, нажаль, нікого не вдалось, а от намокнути під несподіваною зливою з вітром та градом – по максимуму. До честі 1,5к учасників мітингу, вони трималися незважаючи на погоду, поки німецькі поліціянти не почали натякати, що пора вже розходитися.


(фото: Lucas Bäumt)

Загалом я не дуже полюбляю масові зібрання, де люди гучно кричать те, що всі і так добре розуміють. Але цього разу це було справді потрібно і мені, і дружині, і навіть донці, для якої Україна це щось за межами повсякденної активності.

Наостанок трохи нервового гумору.
Прокидається путін вранці. Чує, щось під вікном гудить. Кличе секретаря: Шо то таке? Той доповідає: Це руський воєнний корабель прийшов. Каже, його до вас українські прикордонники послали.